Чому японські діти ніколи не плачуть?

Adoption

Date: 09:30, 10.12.2024 | Категорія: Дитина [comheader]| Коментарів: 0[/comheader]

423 Переглядів

У японських містах мами з маленькими дітьми зустрічаються на вулицях і в громадських місцях набагато частіше, ніж у нас. Їх можна побачити у будь-якому магазині, у кафе, в перукарнях. А мами з дітьми в рюкзачках на спині чи на грудях, які роз’їжджають на велосипедах і на маленьких моторолерах, – природна складова міського пейзажу.

0450_3.jpg (33.98 Kb)

Створюється враження, що японські мами зі своїми малятами просто не розлучаються і всі свої проблеми вирішують в їх присутності. Але це аж ніяк не новомодні тенденції у вихованні дітей, а прояв однієї з давніх і глибоких культурних традицій Країни Східного Сонця.

Тісне спілкування
Японські маленькі діти завжди були разом з матір’ю. У колишні часи матусі просто прив’язували немовлят полотном тканини до себе на спину або на груди, як зручніше, у залежності від того, чим їм доводилося займатися: роботою на рисовому полі, приготуванням їжі, доглядом за дітьми старшого віку.

Дітей в сім’ях було багато, і, коли з’являвся на світ ще одна, мати пересаджувала попередню дитину (як правило, річну) на спину найстаршій, і малюк таким чином ставав мимовільним учасником розваг і навчальних занять своєї сестри або братика. Вони так і в школу ходили, з немовлятами за спиною. Через рік інший малюк починав бігати сам, а старшим довіряли наступного нащадка.

У сучасних японських сім’ях всього одна-дві дитини. І тим не менш багато жінок, виходячи заміж, залишають роботу і займаються сім’єю і домом.

У міру того, як діти підростають, жінка може знову вийти на роботу, але це буде скоріше другорядною справою, що допускає неповну зайнятість. З дітьми шкільного віку у матерів теж багато турбот, які не прийнято комусь передавати.

А ввечері неодмінно потрібно зустрічати з роботи батька з готовою вечерею. Звичайно, якщо сім’я має свій маленький бізнес, наприклад крамничку чи кафе, то там мати працює, як завжди, «з немовлям на руках».

Багатьох іноземців дивує і той факт, що японські діти спочатку починають говорити, а вже потім ходити. Але для японців це абсолютно природно. Мама весь час розмовляє з дитиною, пояснює їй, що вона робить, жартує з нею, наспівує пісеньки, багаторазово повторює слова, які малюкові потрібно запам’ятати в першу чергу, і рано чи пізно він починає їх повторювати.

Не можеш працювати, як усі, – не працюй
Таке явище, як «працююча жінка з дитиною», важко вкладається у свідомість і світосприйняття японців. Віддавати комусь чи кудись свою дитину, щоб піти на роботу, значить, перекладати на чужі плечі свої обов’язки. Громадська думка це не схвалює.

Навіть якщо «жінка з дитиною» десь працює, вона не може розраховувати на поблажливе ставлення начальства і співробітників. Наприклад, у великих фірмах та корпораціях є традиція затримуватися на роботі понаднормово. І часом тільки для того, щоб усім колективом попити пивка або подивитися спортивну передачу. Але неодмінно «всім колективом», ніхто не може йти, поки не піде додому начальник.

І якщо мама поспішає до дитини, вона ніби протиставляє себе всім. Японці та японки не допускають такої можливості. Не можеш працювати, як усі, – не працюй. Психологічно комфортно «жінка з дитиною» може відчувати себе саме вдома – вона виконує свої обов’язки, нікого не обтяжуючи. А доходів чоловіка цілком вистачає на нормальне життя.

Існують у Японії дитячі садки – «ЕТІЕН», які приймають дітей, як правило, на кілька годин на день. Там організують заняття з їх розвитку та естетичного виховання, вчать «дружити», бути ввічливими. Мами часто присутні на заняттях, запам’ятовують прийоми навчання і потім повторюють їх з дітьми вдома. Мами разом з дітьми беруть участь в іграх і прогулянках. Хоча це, звичайно, не обов’язково: можна сходити в магазин, щось зробити по дому. У Міністерстві соціального розвитку та охорони здоров’я є спеціальні дитячі дошкільні установи – «ХОІКУСЕ», які беруть дітей на весь робочий день. Але їх дуже мало.

Традиція на традиції
Маленькі діти у Японії і вночі продовжують залишатися з батьками. Японці сплять на татамі – очеретяній плетінці, з якої влаштована підлога в будинку. У спекотному субтропічному кліматі Японії так спати прохолодніше, крізь плетінку надходить повітря. У сучасному будинку татамі так само користуються повагою, і, хоча вони зараз дорожчі дерев’яного або будь-якого іншого ліжка, як мінімум, одна кімната оформляється у традиційному японському стилі. Поверх татамі японці розстеляють футони – досить широкі матраци. Спати просторо і, як кажуть, дуже корисно для хребта.

Молодша дитина завжди спить під однією ковдрою з матір’ю, якщо вона хоче їсти вночі – мати одразу ж дає їй груди, якщо їй холодно – зігріває своїм тілом. Але якщо в колишні часи дитині все ж таки загрожувало переселення під окрему ковдру з народженням наступного немовляти, то зараз, коли середньостатистична японська сім’я має не більше одного-двох дітей, чадо продовжує спати під маминою ковдрою років до восьми, а то й довше.

– А як же ви сексом займаєтеся? – не втримавшись, запитала свого знайомого Кусака-Сенсея.
– Так, незручно, – зізнався він, – весь час доводиться дивитися – чи не прокинулася дитина. Есіе-тян, доньці пана Кусака, на той час виповнилося вже 10 років.

Захисна аура
Дитина продовжує «їздити» у батьків на руках або верхи на спині стільки, скільки хоче. Батьки завжди готові надати маляті своє амає (від яп. Амаєру – «оточувати турботою, любити»). У сучасному японському суспільстві дитиною займається не тільки мати. У вихідні дні у парках атракціонів, в місцях відпочинку видно багато сімейних пар, де діти сидять на руках у батька.

З боку здається, що дітей не карають взагалі. Особливість японської мовної культури – не висловлювати все словами. Тому японці дуже сприйнятливі до настрою і відчувають істинну думку співрозмовника як би інтуїтивно. Виховують насамперед особистим прикладом. Невдоволення батьків діти просто відчувають. Карають косими поглядами, несхвальним мовчанням.

У японців ще один прийом виховання – «дитина втрачена», по-японськи майга. Коли дитині все ж таки набридає сидіти весь час прив’язаною до матері і вона починає проявляти цікавість і самостійність, її не зупиняють, а … дають можливість «загубитися». На щастя, в Японії ніхто не краде дітей, набагато більш безпечно організований транспорт, люди на вулиці ведуть себе стримано, а також, що дуже важливо, суспільство ідентичне, монокультурне.

Усі навколишні добре знають цей трюк, і майгам допомагають знайтися. Допомагають спокійно, без поліції та нервового надриву, мати при цьому десь неподалік, і оточуючі її бачать. Вони допомагають дитині зорієнтуватися, але при цьому дають їй відчути, як це погано – стати майга, втратити своє амає і яке щастя потім все ж таки «знайтися». І повторних спроб піти від мами дитина, як правило, не робить.

Дітей вчать дотримуватися суспільних норм поведінки – ввічливості, повазі до старших, вести себе як усі. Бути не як усі, привертати до себе увагу – непристойно. Напевно, тому діти соромляться плакати при сторонніх. У таких випадках, звичайно ж, ставлять у приклад інших: «Адже ніхто не плаче. Як же ти можеш плакати?»

Але використовують радше саме позитивні приклади, а не негативні. В якості негативних прикладів можуть привести нас з вами, європейців, сказати дитині: «Ти що, іноземець? Чому ти так себе ведеш?»

Так ось і ростуть маленькі японці, перебуваючи у постійному емоційному і фізичному контакті зі своїми батьками. Міцні батьківські обійми, що надаються дитині на першу її вимогу, створюють захисну ауру навколо малюка, і це відчуття надає йому спокій і впевненість у собі. Тож для чого плакати?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: