«Я скоро з ними здурію!» Що відчувають діти, коли ми говоримо про них так, наче вони не чують

Adoption

Date: 06:20, 11.10.2024 | Категорія: Сімейні справи [comheader]| Коментарів: 0[/comheader]

325 Переглядів

«Ну от, вона знову не йде до школи. Я здурію через ці її хвороби!» Або: «Тепер ти ним займися, в мене перерва» (жінка до чоловіка, передаючи йому дворічного малюка). «Гадки не маю, що з нею робити, я втомився» (чоловік до жінки)... Це кілька прикладів, які можуть бути сказані в присутності дитини. Коли батьки використовують такі фрази, вони забувають, що їх чують ті, кого ці слова безпосередньо стосуються.

81_2.jpg (43.59 Kb)

Такі вигуки, що зазвичай виглядають вираженням батьківського безсилля чи пригніченості, були би неможливими, якби стосувалися присутніх поруч дорослих друзів, знайомих або співпрацівників. Якби біля когось знайомого, який раптом упав, ми зітхали: «Знову невчасно, я ж якраз мала витягнули прання» або «Іти поговори з ним, бо з мене вже досить» — то, певно, був би останній візит і остання крапка в нашій дружбі або робочих стосунках. Наші гості визнали б такі тексти глибоко образливими, бо говорити про когось присутнього так, ніби його поблизу немає, це вираження повної неповаги.

Подібно якби наші зауваження стосувалися особистих справ людини, з якою ми поділяємо простір. «Він знов наївся часнику і в нього смердить із рота». «Я стільки готувала, а вона нічого їсти не хоче!» «Скажи йому, щоб переодягнувся, бо виглядає в цьому лахмітті як клоун».

У світі дорослих ми визнаємо, що те, що стосується вигляду, тіла, запаху, харчових звичок — належить до інтимного світу цієї людини і не повинно бути коментоване, і вже безсумнівно — не коментоване грубо. Однак у випадку дітей це не завжди буває для батьків зрозуміле. Так ніби вони не до кінця усвідомлюють, що дитина — це людина, яка має очі й вуха, бачить і чує, і її зачіпають як суть батьківських коментарів, так і їхня форма.

Доросла людина напевно почулась би ображеною, якби розмова між іншими людьми точилась би понад її головою і порушувала її особисті межі. Однак вона б радше подумала: «Які невиховані люди!» і «Не бажаю провести з ними ані хвилиною більше». А діти не мають знарядь для того, щоб залишити зневажливі коментарі їхнім авторам, і не здатні подумати: «Це хамство». Те, що про них кажуть батьки, дуже легко приклеюється до їхньої психіки як інформація про них самих.

Отож що залишається в головах дітей, коли вони чують такі фрази? Вони починають думати про себе, що вони — незносний тягар для батьків. Зі своїми хворобами і фактом посідання тіла з його потребами вони якось «пошкоджують» і переобтяжують своїх опікунів, роблячи їх нещасливими. Насправді не відомо, скільки, наприклад, жінок, які хворобливо відкладають на потім візит до туалету (а потім приходять до лікаря з проблемами нетримання сечі) чули в дитинстві «О, вона знову впісялась!»

Діти, які чують багато брутальних слів про те, що зокрема їхнє тіло є джерелом страждання для батьків, не перестають любити своїх опікунів, але перестають любити своє тіло. Вони у власних думках стають «нечупарами», «зайдами», «гирею на нозі», через що перестають помічати власні потреби. Вони вважають себе вибракуваними й не гідними любові. Також вони запам’ятовують, що повинні дуже сильно старатися, щоби вдовольнити своїх батьків, а тепле ставлення батьків до них — це щось нестабільне і крихке.

Тому — якщо ми маємо бажання зітхнути і вилаятися через нелегкі несподіванки, які нам приносить дитина (чи то ангіна, чи мокрі колготки, чи розлитий сік), краще буде зробити це в іншій кімнаті, у ванні або гаражі. Пошукати іншого дорослого, якому можна було би без травм розповісти, як нас усе це дістало. Заради блага свого та інших було би добре також організувати собі підтримку, щоб не доводити себе до стану вигоряння. Якщо ми дбаємо про себе, наші наповнені чаші потреб дозволяють нам думати про те, що відчувають і чого потребують діти. А потребують вони передусім безпеки і знання, що ми їх любимо і поважаємо, хай там що.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: