Коли мама або тато обіймають дитину, співають її, носять її на руках, вони допомагають вибудовуванню в мозку дитини тих самих зв’язків, які згодом допоможуть їй навчитися будувати стосунки, засновані на любові. Якщо ви показуєте дитині тепло й любов, даєте їй можливість переживати позитивні емоції, то вона виросте щасливою, здоровою, турботливою людиною.
Існує думка, що якщо кожен раз, коли дитина плаче, брати її на руки, то можна розпестити. Нейрофізіологи знають на основі фактів, що дитину в такому віці не можна розпестити. Її мозок поки не здатний до маніпуляцій.
Коли лікарі та психологи говорять про ті чи інші розлади у дитини, часто згадують широкий спектр розладів, пов’язаних з “втратою прихильності до матері”, і, на жаль, не всі вони стосуються тільки дітей з дитячих будинків. Зокрема, в контексті таких розладів і дають поради підходити на плач дитини, а не залишати її виплакатися, або застосовувати методи “контрольованого плачу”.
Кажучи більш конкретно про проблеми дитячого сну, а саме з ним пов’язані більшість випадків, коли дитину залишають плакати на самоті, варто передусім замислитися про культурні стереотипи того, як повинна спати дитина. Якби вчені відштовхувалися від тієї моделі сну, яка зручна батькам в нашій культурі, то дослідження не відображали б потреб дитини, і вибудовували б помилкову теорію. Тому те, як ми вважаємо, що дитина повинна або не повинна спати, зовсім не відображає того, як вона насправді спить. І до застосування будь-яких методів варто задуматися, наскільки об’єктивні наші вимоги до сну дитини.
Багато батьків, особливо старше покоління, часто говорять, що, якщо брати дитину на руки кожен раз, коли вона заплаче, то її “балують”, і вчать плакати. Цей вислів заснований на біхевіористичних дослідженнях початку 20-го століття, які були спростовані десятками пізніших досліджень і відкинуті у своєму застосуванні до дитини і людини в принципі. Тому страх “розпестити”- помилковий, дитячий мозок не здатний виконати поки таких маніпуляцій. Дослідження, на які посилалися, пропагуючи цю хибну теорію, стосувалися лабораторних щурів, і їх реакції на “позитивне підкріплення”.
Людина відрізняється від інших ссавців. Тільки 15% мозку людини має нейронні зв’язки при народженні (в порівнянні з шимпанзе, найближчим за подібністю приматом, у якого на момент народження існує 45% нейронних зв’язків). Це говорить про незрілість нервової системи і про те, що в наступні 3 роки мозок дитини буде зайнятий побудовою цих зв’язків, і саме їх досвід у перші 3 роки, стосунки з батьками, а особливо стосунки з матір’ю, і формують “структуру” особистості.
Діти пізнають світ через те, як оточуючі їх люди (батьки, брати, сестри) реагують на них. Це стосується й сну. Згідно дослідження одного клінічного психолога, діти вчаться заспокоюватися, коли їх заспокоюють. А не коли їх залишають плакати до повного виснаження. Багато хто думає, що тільки діти з дитячих будинків стають відлюдькуватими, озлобленими, байдужими, і трапляється це тому, що їм не вистачає спілкування. Це не так. Той же самий клінічний психолог забрав 6 місячну дитину із рідної сім’ї і помістив її у прийомну сім’ю, так як дитина не вміла плакати взагалі! Її годували, одягали, зігрівали, але на її плач ніхто не реагував! І дитина “закривалася”, так як це трапляється з покинутими дітьми в дитбудинках. В 9 місяців довелося знову вчити дитину простягати руки, щоб її взяли!
Батькам часто кажуть, що методи контрольованого плачу працюють. Вони працюють, тому, що дитина припиняє плакати! Але що саме працює? Дитина навчилася заспокоюватися чи втратила надію, що їй допоможуть? Це хіба добре?
Доктор Джей Гордон вважає, що чим молодшою є дитина, на плач якої перестають реагувати, тим більше шансів, що вона “закриється”. Вона також вважає, що діти, яких обіймають або годують всю ніч, рано чи пізно навчаться заспокоюватися і спати самостійно. Все інше, на її думку, це просто брехня, яка допомагає продавати книги за методами контрольованого плачу.
В 1970-х доктор Т. Беррі Бразелтон вивчав новонароджених, зокрема, чи можуть вони відчувати розпач або депресію. У відеозйомках, від яких розривається серце, видно маленькі діти, які плачуть, щоб домогтися реакції від мами, і якщо у них не виходить, то вони плачуть ще голосніше. Через якийсь час, випробувавши всі спроби зловити погляд матері, дитина досягає піку терпіння і починає відвертатися, не в силах більше докладати марних зусиль. Зрештою дитина відвертається і відмовляється дивитися на матір. Потім вона повертається і намагається викликати реакцію. І кожен раз вона відвертається на все більш довготривалий термін. Зрештою кожна дитина опускає голову, затихає і демонструє всі ознаки відчаю.
Як писала Лінда Палмер у книзі “Хімія Прихильності”, нейронні і гормональні зв’язки, які є у дитини й батьків, допомагають їм розвинути взаємну прихильність і є одними з найсильніших у природі. Як тільки народилася дитина, гормональні системи контролю й мозкові синапси починають набувати постійної структури у відповідності з тим ставленням, яке переживає дитина. Непотрібні рецептори мозку і нейронні зв’язки зникають, а нові, відповідні тому світу, що оточують дитину, посилюються.
Постійний тілесний контакт та інші прояви турботи батьків виробляють постійний високий рівень окситоцину в дитини, який в свою чергу пригнічує реакцію на стресові гормони. Багато психологічних досліджень показали, що, залежно від поведінки батьків, високий або низький рівень окситоцину в мозку дитини призводить до формування постійної структури реакції на стрес.
Діти, що формуються в позитивних емоціях і високому рівні окситоцину починають проявляти характеристики “впевненої і улюбленої”, діти ж, яких залишають плакати, ігнорують, позбавляють спілкування, озлоблено реагують на їх прояв емоцій, плач, виростаючи, виявляють характеристики “невпевненої, нелюбої” дитини, а потім підлітка, і пізніше дорослого. Характеристики “невпевненості” включають в себе асоціальну поведінку, агресію, нездатність до тривалих любовних стосунків, душевні хвороби і нездатність справлятися зі стресом.
Аргументація “ну, ось вони залишали дитину виплакатися в 3-місячному віці і з нею все в порядку” некоректна. Якщо подивитися на соціологічну ситуацію в суспільстві, рівень злочинності зростає, рівень вживання наркотиків зростає, рівень розлучень зростає і так далі. Природно, це не має прямого взаємозв’язку тільки з дитячим сном, але все починається вдома. За словами д-ра Серван-Шрайбера, він бачить безпосередні наслідки батьківського піклування тільки про свої інтереси і застосування ними тих чи інших виховних методів, у дорослих, які приходять до нього лікуватися від депресії, страху та нездатності вибудувати відкриті довірливі стосунки.
За його словами, чутливі діти, на плач яких не реагували, починають вважати свою потребу в теплі і заспокоєнні – недоліком характеру, батьків – холодними, далекими фігурами, страх й самотність – природними супутниками існування людини. Вони навчаються, що емоційно-важливим людям не можна довіряти, що від них не можна чекати розуміння і підтримки.
Вони намагаються впоратися з проблемою, або відмовляючись та ховаючись від власних емоцій (депресивні тенденції у дорослих), або вгамовуючи самотність і біль не з допомогою людей, а з допомогою речей, які більш надійні, наприклад, алкоголь чи наркотики.
Теорія про те, що беручи дитину на руки, ми її розпещуємо, була дуже популярна на початку 20 століття. Було прийнято вважати, якщо “заохочувати” плач тим, що брати дитину на руки, то дитина буде плакати більше. Як виявилося, людська поведінка все-таки дещо складніша. Др. Белл і др. Айнсуорт досліджували дві групи батьків з дітьми. В першій групі дітей багато обіймали, носили на руках. Це були щасливі, впевнені в собі діти, результат дбайливих батьків. Другу групу ростили суворіше, на їх плач не завжди реагували, вони жили за більш жорстким графіком, не завжди отримували тепло і турботу. За усіма дітьми стежили близько року. Діти в групі А виявляли значно більшу незалежність.
Більше того, синдром “закриття” може проявлятися не тільки в дітей з дитбудинків. Тільки дитина може знати глибину своєї потреби. Діти, яких залишають плакати на самоті або не носять на руках, боячись зіпсувати, врешті-решт можуть вирости в найбільш невпевнених дорослих. Діти, яких “видресирували” не показувати свої потреби, можуть здаватися слухняними, зручними, “хорошими” дітьми. Але вони просто лише відмовляються від вираження своїх потреб або можуть вирости у дорослих, які будуть боятися висловити щось, що потрібно їм.
Всі дослідження раннього дитинства показали, що діти, які постійно отримували любов і турботу в ранньому дитинстві стали більш люблячими і впевненими дорослими, а діти, яких залишали плакати, накопичили почуття гніву і ненависті, які згодом можуть виражатися різними шкідливими способами.
Доповнити хочу постом однієї мами, оригінальний пост на англійській мові, переклад мій:
“Я не експерт зі сну, але якщо ви знаходитесь в точці відчаю, і пристрасно бажаєте нарешті поспати і вам іноді приходить в голову, ну не можуть же помилятися всі ці люди, які радять “залишити поплакати” і нічого такого страшного в цьому немає.
Моєму синові тільки що виповнилося 10 місяців. З народження він не спав більше 2 годин поспіль, і вчора він вперше проспав всю ніч. Я від радості просто місця собі не знаходила, адже я теж не спала більше 2 годин поспіль всі ці 10 місяців. А сьогодні він проспав до 4:30 ранку!
Я подзвонила всім, кого знала, і всі сказали мені одне і те ж: “… якщо він почне плакати незабаром після засинання, просто залиш його, і він скоро зрозуміє…”
В цей день він заснув, як звичайно, близько 8 вечора, і в 9:30 вже заплакав перший раз. Це не був відчайдушний плач, просто плач, який означав “я прокинувся”. Я вирушила до нього, і у мене в голові гули всі поради, що не потрібно підходити, і я мучила себе тим, що я така слабка і не можу це зробити.
Я увійшла до нього в кімнату й побачила свого сина, що сидить у ліжку, тримаючи свою ковдру, і всього покритого блювотою. Все ліжко було в блювоті, і навіть стіни і підлога. Він сидів у величезній калюжі блювоти. Коли побачив мене, то заплакав вже по-справжньому.
Я взяла його на руки, і він негайно заснув, мабуть, через виснаження і зневоднення від блювоти. І мені стало погано від однієї думки, що було б, якщо б я залишила його плакати? Він би заснув рано чи пізно, швидше за все прямо там, у власній блювоті, один, переляканий і хворий. Його б знову нудило (а його нудило потім всю ніч), і, можливо, він би захлинувся власною блювотою тільки тому, що я хотіла спати всю ніч?!
А як же всі ці діти, яких кидають плакати на самоті. Скільком з них страшно, боляче, скільки були хворі та потребували мами, але знали, що плач їм не допоможе, бо не допомагав у минулому? Скільком з них температуру поміряли тільки зранку, коли дитині було “можна вставати”?
Повірте мені, я впадала у відчай настільки, що думка “залишити погорланити” відвідувала мене. Але дитина маленька не назавжди. І безсонні ночі – не назавжди. І щоразу, коли здається, що ти вже зневірилася і закінчилися всі сили і терпіння… згадай, що тобі було дано великий дар, про який треба піклуватися, любити і оберігати. Адже його можна втратити в одну мить, страшно і безпричинно».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Теги: залишати дитину виплакатися
Цікаво також:
Новини по темі
Медики спростували думку, що контакт зі шкірою мами впливає на розвиток недоношеної дитини
Післяпологовий період | 01:20, 28.10.2025
Антибіотики в перші місяці життя дитини можуть пришвидшити статеве дозрівання дівчаток
Дитина | 22:30, 27.10.2025
Чому потрібно заохочувати дітей колупатися в носі?
Дитина | 19:30, 27.10.2025
Що таке синдром струшеної дитини і як його запобігти?
Немовля | 08:30, 27.10.2025
Якщо дитина кашляє: коли необхідно йти до лікаря?
Хвороби | 06:30, 27.10.2025
Коклюш або кашлюк у дітей: симптоми і лікування
Хвороби | 01:20, 27.10.2025
Як розпізнати нервові тики у дітей і як допомогти?
Дитина | 00:30, 27.10.2025
